У пошуках автохтонного Шевченка

   4 березня 2017 року викладачі кафедри української мови та культури Навчально-наукового гуманітарного інституту О. Шеремета, О. Андріяшик та Х. Стецик зустрілися з відомим українським письменником, критиком, літературознавцем, доктором філологічних наук, професором, лауреатом Шевченківської премії Юрієм Ковалівим.

   Нині, коли минає 203-тя річниця з дня народження Тараса Шевченка, його творчість, здавалося б, уповні досліджена. Однак, серед розмаїття наукових праць губиться ідентичність поета. Саме про це йшлося у лекції «У пошуках автохтонного Шевченка», з якою Юрій Ковалів виступив перед аудиторією у залі Національного музею історії України. Критик заперечує застосування типологічних методів і наголошує, шо творчість Тараса Шевченка варто досліджувати тільки завдяки герменевтичному аналізу, тобто виходячи з самого тексту.

   Тарас Шевченко був досить самоіронічним, умів жартувати над собою, над своїми недоліками – такого висновку можна дійти на підставі аналізу  поеми «Сон», зазначив Ю. Ковалів. Також дослідник порушив тему тлумачення і сприйняття самим Шевченком нашої української історії, зокрема Гетьманщини та гетьманів Б.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Мазепи. Гетьманові Б.Хмельницькому вдалося зміцнити потужну національну силу, однак не вдалося вкорінити її й утвердити, і саме це було непоправною помилкою гетьмана. У творах Шевченка, де він згадує ім’я Хмельницького, поета хвилює насамперед не так доля цієї історичної постаті, як питання: чому Руїна продовжуються, в чому причина такого життя України?

   Ю. Ковалів наголосив, що «Шевченко жив у епіцентрі української душі, формував її сутність, бачив її минуле і майбутнє, і, як художник, показував її в образному аспекті, як поет – досліджував, як прозаїк – відтіняв, як публіцист – пояснював». Дослідник нагадав фразу, висловлену свого часу Кобзарем «Історія мого життя – це історія мого народу». «Ми маємо поета, – зазначив Ю. Ковалів, – який говорив мовою свого народу. Ні Гете, ні Міцкевич, ні Гюго не були суголосні зі своїм народом… А «Кобзар» у кожній українській хаті клали поряд зі Святим Письмом. Це прецедент, якого немає в жодній країні світу».